ЧЕРКАСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Іван Йосипович Дарієнко – керівник Руськополянського ТОВ «Зоря» Черкаського району, один із них. Своє визнання він здобув не у каламутних хвилях аграрних реформ, а ще за радянських часів вивівши підупале господарство, яке йому – тоді ще молодому фахівцю доручили очолити, в число кращих не тільки в районі, а й в області. Він має міцне осереддя людяності і тверді переконання справжнього господаря,  сильні якості організатора виробництва. Названі підвалини не дозволили йому схибити, дали змогу в пору економічного шторму зберегти і вивести своє багатогалузеве господарство на вищий ступінь розвитку. А ще Іван Йосипович переконаний, щоб розв’язати тугий аграрний вузол і проблеми села, треба йти не від центру, а від людей, які живуть на землі. Напевне, тому він поділяє народну ідеологію, яка віддзеркалює українську ментальність селянства. Бесіда з ним якраз про ці болючі теми.

Іване Йосиповичу, тепер уже з відстані часу, як Ви розцінюєте обраний у нашій державі курс аграрних реформ?

-                     Руйнування агропромислового комплексу, так звана «аграрна революція» не були випадковими Це реалізація прогнозованого на багато років наперед захоплення українських чорноземів, за які автори одержали державні премії. І хоча поки, що не все так сталося, як задумувалось, агропромисловий комплекс в Україні відкинутий на задвірки. Наше сільське господарство було зорієнтоване на крупнотоварне виробництво, під яке підводили відповідну матеріальну базу і готували кваліфіковані кадри. З самого початку було ясно, що на розпайованих наділах (у Черкаській області у середньому це 2,6 га) нові «ефективні власники» традиційним селянським реманентом (сапою, лопатою), без знань і коштів, техніки виробляти необхідну кількість продукції не зможуть. До того ж велику групу пайовиків становили колишні колгоспні пенсіонери. Тому наділи знову зібрали у новоутворені товариства, фермерські господарства, тепер уже в оренду за копійки.  

Що стояло за цими задумами сьогодні ще рано говорити, бо селян, як це було у 1917 – 1920 роках, в черговий раз просто обманули. Справжніми власниками землі вони не стали. Наприклад, у Руській Поляні проживає 10 тисяч мешканців, а земельні наділи отримав тільки кожен десятий, адже наше село приміське. Не відчули власники помітного поліпшення свого життєвого рівня, бо за тисячу з гаком гривень орендної плати ні прожити, ні лікуватись, ні вчити дітей не можна. Незатишно себе почувають і орендарі, адже окрім виплат за оренду землі, їм потрібно нести витрати на виробництво, купувати дороговартісну техніку, мінеральні добрива і засоби захисту рослин, платити податки. Ображеними нині почуваються також люди, які в силу визначених реформою параметрів, проживаючи вік у селі, так і не отримали землі. Багато власників уже померли, а їхні спадкоємці не можуть отримати наділи родичів. Словом, цією реформою ми тільки розтривожили людей і нічого корисного не добилися.

Яким же шляхом, на ваш погляд, потрібно було йти?

Рівень життя селян треба було поліпшувати підвищенням пенсій, інших соціальних виплат. Україна віками трималася і тримається нині на їх хребті. Державі не можна було втрачати контроль над землею. Потрібно було дати можливість працювати тим господарствам, що міцно трималися на ногах, фермерам, які хотіли реалізувати себе. Тим, хто не справився, відмовляти у користуванні землею і передавати її іншим. Ми хоч і платимо пайовикам за рік 1,3 млн. гривень (увесь Черкаський район 7,3 млн. грн.), ці кошти кожному зокрема нічого сьогодні не вирішують. А якби вони були акумульовані у сільському бюджеті, то було б за що розв’язувати місцеві проблеми – ремонтувати дороги, освітлювати вулиці, утримувати соціальні заклади для всіх мешканців села. Наше господарство частково компенсує ці та інші витрати, надає благодійну допомогу дільничній лікарні, школі, дитсадку, ветеранам війни і праці. Але за великим рахунком – це функції держави, з якими вона нині не справляється.

В Україні до цих пір не сформовано державну аграрну політику. Чому на вашу думку цей процес затягується?

- Ми на роздоріжжі. Чорноземи – єдине національне багатство, що залишилося ще не проданим. Але виробники сільгосппродукції викупити землю неспроможні, бо хліб насущний не так і дорого коштує. Якби хтось думав про село і аграрне виробництво, то у держави давно мав би бути Земельний банк і чітка стратегія використання землі. А так про селян згадують тільки в період підготовки до виборів, починають обіцяти їм «золоті гори», колошкають ними, заманюючи безкоштовними дарунками на кшталт термінової видачі державних актів на присадибні ділянки.

Селяни ж вимагають лише одного – дайте можливість працювати і реалізовувати вироблену продукцію за нормальними цінами. Вступ до СОТ заполонив наші ринки дешевими м’ясними відходами, молочними порошками, які ввозяться без сплати мита. Ми ж свою якісну продукцію не  можемо продати, бо з нас за переміщення, скажімо, тонни пшениці деруть 95 євро. На Заході на одиницю виробленої продукції отримують суттєву грошову підтримку, а ми майже нічого. Молокозаводи беруть у нас молоко по ціні 1,7 грн. за літр, а заробляють на ньому більше 10 грн. Державна підтримка на розвиток тваринництва у цьому році просто мізерна, а на рослинництво не виділили навіть обіцяних 100 грн. на гектар посівів озимої пшениці, для порівняння в Європі платять в межах 500 євро.

Доходить до курйозів. Бо щоб обкласти господарства додатковими поборами, державні мужі придумали запровадження ідентифікації худоби. Тоді як народжене дитя реєструємо в сільській раді, то теля – у Києві. Секрет в тому, що держава за цю процедуру здирає за рік майже1,5 млрд. грн..От і виходить - держава не тільки не допомагає, а ще й оббирає виробників подібними новаціями.

 Від такої «мудрої» політики безвідмовні селяни мають ще й найкращі з поміж інших галузей показники в країні. І наше товариство на базі нових технологій, завдяки самовідданій праці людей має більше 50 цнт. на круг зернових, одні з вищих в районі надої молока. Повністю обновили стадо, збудували молокопровід, холодильник, завершуємо будівництво нового тваринницького містечка. Працюємо, бо нам сподіватися ні на кого, але і в підвішеному стані безмежно довго перебувати не можна.

Микола Костецький