ЧЕРКАСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Їх так мало залишилось тих, хто має право судити наше минуле і називати речі своїми іменами. До них в першу чергу відносимо учасників бойових дій – фронтовиків Великої Вітчизняної війни, які «всім смертям назло» йшли знову і знову у бій, щоб визволити своїх рідних і свою землю. Автору інтерв’ю черкащанину, полковнику у відставці Ігорю Пилиповичу Пилипенку вже 90. Але людина він ще енергійна, з напрочуд чіткою логікою мислення, ясною пам’яттю і великою мудрістю.

-  Ігоре Пилиповичу, розкажіть, будь ласка, про свою участь у Великій Вітчизняній війні.

Родом я із Таганрога, але коріння моє по лінії батька українське. У 1941 році закінчив лікувально-профілактичний факультет Ростовського медичного інституту. І відразу попав на Південний фронт. Фашисти наступали. В грудні розгорілись жорстокі бої за Ростов, в яких я брав участь уже як молодший лікар полку. Наша санітарна рота завжди була поряд з солдатами: вони в окопах – ми теж, вони в бою – ми на полі бою. В одному із проривів до на той час окупованого Ростова мало не загинув. Наш санітарний візок на світанку увірвався на хутір Чалтар і зупинився біля одного з будинків. У цей час на порозі вхідних дверей постає озброєний фашист з наведеним на мене пістолетом: «Рус, здавайся!». Я оторопів та виручив санітар, який встиг вистрелити першим.

Але доля таки догнала мене, бо невдовзі під час відступу за Дон був контужений, лікувався у П’ятигорську і Баку. Після одужання у складі ІV Українського фронту брав участь у визволенні України. Запам’ятались бої за Сапун-гору під Севастополем, за Херсонеський півострів – тут вперше побачив дію наших «Катюш», які безперервними залпами перетворювали території, захоплені ворогами, у криваве місиво. Далі були Корсунь – Шевченківська битва, Ясо – Кишинівська операція і вихід на кордон України.

-          У весь цей час Ви діяли як лікар?

Так, важко навіть сказати, скільки поранених пройшло крізь мої руки. Моя медична практика була особливою ще й тим, що за знання німецької мови мені доручили працювати з полоненими німцями. Для них відкривали спеціальні госпіталі. Мені довелось працювати у таких закладах спочатку у Криму, а потім в Умані.

- Яким же було ставлення до полонених і як вони ставились до тієї загарбницької війни?

Знаєте, після всього пережитого вони не виявляли озлобленості, а тим більше, як у нас звикли писати, арійської зверхності. Це були вже звичайні розчаровані люди, бо долаючи неозорі простори країни, яку вони планували завоювати «бліцкрігом», вони зрозуміли помилку Гітлера і на власному досвіді дійшли висновку, що Німеччині здолати Радянський Союз було неможливо. Хочу сказати, що ставлення до полонених у нас було гуманним. Їх харчування було кращим, ніж у наших військових.

-          Ви військовий медик усе життя, де служили у післявоєнний час?

Велику Перемогу святкував в Умані. А потім були Москва, Харків, Сахалін, Кіровоград. Десять років був начальником госпіталю ракетних військ Північного військового округу. Демобілізувався у запас у 1974 році і попросився на постійне місце проживання у Черкаси, бо тут мешкали рідні дружини. Але і тут практично жодного дня не відпочивав – відразу запросили на роботу в обласний військкомат, а потім в обласну лікарню. І так до 1991 року.

-  Ігоре Пилиповичу, як ви – людина з величезним досвідом ставитесь до намагань переписати історію, кинути тінь на взаємини між народами, що воювали разом.

Історію не вибирають, не підлаштовують під чиїсь інтереси. Вона має бути такою, як вона була. Адже не тільки Росія, Україна, Білорусія і інші країни Союзу воювали разом. В антигітлерівській коаліції були США, Англія, Франція, виходить, що і вони припустились тоді помилок. Результати тієї війни не можна накладати на наслідки розпаду колишнього Союзу. Тепер є незалежна Росія, Україна, Білорусія, Грузія, інші країни і це їх законне право, яким не можна нехтувати.

Мене нерідко запитують, кому ми служили – Сталіну, Компартії, тоталітарному режиму. Особисто я ніколи не переоцінював ролі вождів - вони возвеличуються і відходять. Тому із чистою совістю кажу всім, хто в чомусь сумнівається, - ми боронили не політичну систему, а рідну землю, служили людям, а не вождям.

Я лікував людей всюди, куди мене закидала доля. Лікував військових і цивільних, в тому числі дітей, вдень і вночі. Адже людей валили епідемії, особливо туберкульоз, і ми витягували їх з обійм смерті не за плату, як тепер.

-          Щоб Ви хотіли побажати післявоєнним поколінням України?

У нас брехня заполонила пресу, телебачення, радіо, Інтернет. А це те, що руйнує людські душі. Людям потрібні спокій, доброзичливість, повага одне до одного, їм не потрібні проблеми правителів. Мій покійний дід з цього приводу казав: «Життя правителів мене не цікавить, мені важливо, як я живу». Обираймо тих, хто дбатиме про нас.

Ми й самі маємо мінятися. Не гординя має правити нами, а гідність і творення добра. У свої 90 років я кожний день займаюся творчою роботою. Як режисер і оператор взяв участь у створенні десятків фільмів про видатних людей України, світу – композиторів, письменників, в тому числі і про Василя Симоненка. Вважаю, що кожна людина має відкривати для інших світ добра, краси, розуму. І ні в якому разі не сіяти заздрощі та ненависть. Народна Партія сповідує ці цінності і я підтримую її. Імпонує мені і підтримка ветеранів головою обласної організації, народним депутатом України Сергієм Терещуком.

-  Це мудра порада нашим людям і політикам. Спасибі Вам, шановний Ігоре Пилиповичу, творчої наснаги Вам і довгих літ життя.

Микола Костецький