ЧЕРКАСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ

День незалежності - радісний святковий день для громадян України.  В цей день відчуваєш особливе хвилювання, ще і ще раз усвідомлюєш приналежність до своєї Вітчизни, ім’я якої Україна, живеш радощами і болем народу.

То ж можна зрозуміти бадьорий, піднесений, емоційно прикрашений тон промови нашого Президента 24 серпня цього року. Багато чого ним сказано об’єктивно і справедливо, в дусі сьогодення. І з цим можна погодитися, бо наш народ наперекір владі бореться, долає труднощі, працює, творить і виживає.

Однак, як кажуть, є й багато але. Але полягає в тому, що Президент свої особисті думки, симпатії і антипатії проголошує від імені народу України, видає нерідко бажане за дійсне. І тут варто зупинитись на окремих таких невідповідностях.

В українців здавна водилося, що на святах відзначали не тільки здобутки, а й розміркували куди прийшли, що і де прогавили, заглядали в майбутнє, намагалися пізнати, яким воно має бути.

Саме й цього чекав від емоційної промови Президента, чекав чесної розмови із народом про те, із чим же ми прийшли до 18-ої річниці Нашої незалежності.

На жаль, Віктор Андрійович Ющенко цього не зробив, а зосередив зусилля на пошуку по суті віртуальних успіхів. Дійсно можна тішитись демократією, всупереч тому, що вона кинула країну в хаос.

Можна цінувати облесливі заяви щодо України чиновників ЄС чи із штабу НАТО, чи вважати успіхом вступ до СОТу. При бажанні можна ще щось відшукати, або придумати.

Хоч було б значно більше користі від того, якби глава держави чесно сказав, в якому стані знаходиться країна і що має робити спільними зусиллями влада і народ на далі.

Він же зазначив, що нині Україна є сильною державою. Зрозуміло, що всі ми цього хотіли б. Але чи це так в дійсності. Сильною державою вважаю Україну чисто із філософської точки зору.  Адже на її теренах проживає 46 млн. населення (але було 52 млн.). Бог дав нам цінні земельні, лісові і водні ресурси. Не бідна українська земля і на корисні копалини. Весь світ знає українців як трудолюбивих, терплячих і добрих за характером людей. Збереглася мова, традиції, культура і віра українського народу. Маємо ще й науковий потенціал. Самі себе забезпечуємо хлібом насущним.

Оце і все. Президент відкидає будь-які слова про слабкість України. Але від цих слів вона не є економічно сильною. І немає чого на правду закривати очі, бо загальна картина дуже сумна. За 18 років ми аж ніяк не просунулися вперед.

Ось тільки кілька показників, що підтверджують цю думку. Ми займаємо 90-е місце у світі із виробництва ВВП на душу населення. За оцінкою міжнародних організацій Україна стала однією із найбідніших країн світу, їй все більше доводиться жити в борг. Уряди постійно виклянчують кредити в міжнародних фінансових організацій. Постійно зростають ціни, збільшуються тарифи на послуги. Для більшості людей стали недоступними ліки, нормальне лікування. 60 відс. доходів населення тратить на продукти харчування, а країни ЄС – 12А в світі 15 відс. вважається уже критичним показником.

За даними ООН біля 70 відс. громадян України вважаються бідними. За платіжною здатністю населення Україна знаходиться на 27-му місці серед 28 країн Європи.

Або взяти освіту. Не будемо говорити про те, що за Конституцією перша вища освіта має бути за рахунок держави. Таке щастя випадає не багатьом юнакам і дівчатам. Зараз важко отримати і середню освіту на селі. За останні 5 років у селах закрито 316 навчальних закладів. Близько двох тисяч сільських населених пунктів, в яких проживає понад 50 учнів, не мають своїх шкіл.

Цей перелік, на жаль, можна продовжувати і від цього стає гірко на серці і боляче за рідну Україну. І хоч Президент „проти якогось проекту України”, все таки я повністю підтримую думку Володимира Михайловича Литвина про те, що на загальносуспільному рівні слід сказати народу правду і „колективно визначитися, як за нинішніх умов далі жити”, задіяти з цією метою науковий потенціал.

Запропонований Президентом план економічного оздоровлення України, на жаль, не дає вичерпної відповіді, як відродити економіку, дати людям робочі місця, захистити вітчизняного товаровиробника, вивести значні обсяги економіки із тіні. Загалом він носить характер декларативних лозунгів.

І на останок ще про одне.

В промові Президента є висновки і оцінки, із якими аж ніяк не можна погодитися, бо вони викликають несприйняття і подив. Ось тільки два перли: „70 років споруджували казарму,”  „Україна – постколоніальна держава”.    Виходить, що мільйони українського народу більше 70 років споруджували казарму і жили в ній, жили в колонії.

Це ображає моїх батьків, ветеранів війни і праці, та й мене і моїх ровесників, тих, хто віддав життя і здоров’я за звільнення України від німецьких загарбників, хто відроджував непосильною працею із руїн і попелищ фабрики і заводи, школи і лікарні, МТС, колгоспи і радгоспи, усіх тих, хто свідомо, а не з під казарменого батога, трудився на благо великої країни, на благо України.

Хочу нагадати Президенту, що радянська тоталітарна імперія ніколи б не була створена без участі України. Це історичний факт.

А що стосується України як „колонії”, то варто згадати, що на початок 90-х років наша країна за економічним потенціалом входила до десяти розвинених країн світу. Люди жили в ній із впевненістю у завтрашньому дні, не бідували так як тепер, не відчували себе обездоленими і приниженими.

На жаль, економічний потенціал України, багато народного добра вкрадено, незаконно привласнено. Замість будівництва на перший план вийшло руйнування. Зрозуміло, що в усіх сьогоднішніх бідах, що обсіли Україну, звинувачувати одного чинного Президента, було б неправильно. Це наслідки політики влади, кількох тимчасових Урядів, усіх трьох Президентів.

Однак я вірю в майбутнє України. Настане час, коли моя країна буде сильною, з усіх точок зору, по-справжньому Незалежною. Адже тільки із сильними рахується світова спільнота.

Олександр Подолян, ветеран праці,

м.Черкаси