ЧЕРКАСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ

     Так співпало у моєму житті, що в день прийняття Конституції України на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року я отримав перший у своєму житті диплом спеціаліста за фахом: обчислювальні машини, комплекси, системи та мережі. Мене переповнювала гордість, що я - інвалід 1-ої групи з дитинства закінчив на стаціонарному відділенні Черкаський інженерно-технологічний інститут. Але стан душевного піднесення тривав недовго, бо незабаром відчув несправедливість до себе. Всі, куди я звертався з приводу роботи, дивилися не на мій диплом, а на те, що я інвалід 1-ої групи, людина, яку за всіх часів вважали непрацездатною. Затребуваними були фахівці з досвідом роботи, спроможні працювати у відрядженнях. Мені довелося довго доказувати, що людина з інвалідністю теж чогось варта у житті: мій трудовий досвід проліг від помічника соціального педагога-організатора по роботі з молодими інвалідами до оператора ЕОМ на одному з підприємств, яке потім ліквідували. При цьому весь вільний час доводилось поповнювати свої професійні знання на різних короткотермінових курсах підвищення кваліфікації. Не зважаючи на мою інвалідність, всі вони були платними, а після їх закінчення отримував свідоцтва, що нічого не міняли у моєму житті. 

     Особливо мене вражає існуюча система пільг. У переважній більшості їх отримують за нашим законодавством ті, хто має більше доходів. Пільгами користуються не тільки народні обранці, які отримують за це весь гнів критики на свою адресу. Окрім них існують улюбленці, обрані законом, які мають у своїх сім’ях заслужену особу та користуються пільгами до четвертого коліна і після її смерті. Йдеться про 50 відсоткові знижки на житлово-комунальні послуги, безкоштовний проїзд всіма видами транспорту. Цього не мають інваліди з дитинства I групи, яким чинним законодавством не передбачено пільги в оплаті житлово-комунальних послуг, а безкоштовний проїзд дозволений тільки з 15 жовтня по 15 травня. Решту часу людина, яка за медичними показниками потребує постійної сторонньої допомоги, має сидіти вдома. 

     Мені надовго запам’яталося 27 березня 2000 року, коли Верховна Рада України скасувала безкоштовний проїзд для людини, яка супроводжує інваліда з дитинства 1-ої групи. Скільки потрібно було зусиль щоб відновити справедливість... Боляче дивитись, що в наш час пільги надаються таким матерям, котрі за чаркою не бачать власних дітей, а в майбутньому – це ще й Мати-Героїні. З болем думаю про свою матір, яка поставила мене на ноги та маючи 47 років трудового стажу від держави нічого не заробила. 

     Гортаю черговий раз Конституцію України і помічаю, що майже кожна стаття спрямована нібито на захист людини, що збезпечувати права громадян, особливо на працю, житло, медичну допомогу, освіту, достатній життєвий рівень – найперший обов’язок влади. Але чому ж тоді в Україні процвітає беззаконня, чому простій людині так важко добитися правди чи вирішити якісь свої питання в органах влади? Чому державних службовців ніхто не запитує за виконання ними їхніх безпосередніх обов’язків? Звідки у нас така черствість, байдужість до людей, обмежених фізично? Думаю, що це проблема, якою мають перейнятися і політичні партії....

    Я вдячній Черкаській обласній організації Народної Партій, її керівникові Терещуку Сергію Миколайовичу за те, що надали мені роботу. Думаю, що саме депутатам - народникам потрібно найбільше зусиль спрямувати на захист свого народу. Тоді ця партія стане справді народною і буде сприйнята людьми...