ЧЕРКАСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ
Головна » 2009 Лютий 10 » Солдат помирає, коли про нього забувають
Солдат помирає, коли про нього забувають | 10:07 |
| Введення радянських військ в Афганістан стало для колишнього Союзу випробуванням реальної могутності як зверх світової держави. І треба визнати – вона його не витримала. Це був, можливо, найбільший поштовх у постійно діючому землетрусі, що призвів країну спочатку до розносу, а потім і остаточного розвалу. Однак на висоті виявились 620 тисяч військовослужбовців, які виконували так звану інтернаціональну місію. Вони, як у роки Другої світової війни радянські воїни, проявили справжню мужність, стійкість, героїзм, 11897 з них загинули і померли від ран у цій далекій і досить не зрозумілій для них країні. Живі «афганці» свято бережуть пам'ять про полеглих, мають своє бачення тих подій і нинішньої суспільно-політичної та економічної ситуації в Україні. Про ці і через 20 років болючі питання наша розмова із членами правління Золотоніської міськрайонної організації учасників бойових дій в Афганістані. «Наша організація, - розповідає Григорій Шкурко – очільник «афганців» об’єднує 220 осіб безпосередніх учасників цієї війни і сто учасників бойових дій на території інших держав. Безпосередньо в Афганістані загинули шестеро золотонісьців, тридцять п’ять передчасно померли уже після повернення додому. Наша спілка турбується і про живих, і про тих, хто пішов із життя. Скажімо, минулого року 75 наших побратимів пройшли курс лікування у госпіталях, всім сімям «афганців» намагаємось надати матеріальну допомогу. В пам'ять про полеглих побудували пам’ятник «Бронзовий птах», випустили книгу «У складі контингенту. У кожного своя війна». Колишні «воїни-афганці» носять особливу мітку: вони люди честі, поборники справедливості, переконані патріоти, по-справжньому сильні духом. Це ми щоденно доводимо мешканцям міста і району, особливо школярам і студентам, своєю практичною діяльністю». Цікавлюся у співрозмовників, що значить Афганістан у їхньому житті. Образно і дещо несподівано за всіх відповідає Анатолій Скрипнік. Майор у відставці, він служив у Грузії, Казахстані, Німеччині, Афганістані, Україні, за божим обдаруванням – поет і прозаїк, автор кількох книг. «Для нас, - каже він, - це були найважчі і найщасливіші дні. Не дивуйтесь, це так, бо на війні чоловіки незалежно від звань і посад звертались один до одного – брат, а до жінок – сестра. І це відповідало змісту наших відносин. Правда вже після виводу військ дехто з тих, хто отримав тепле місце із брата перетворивсь на братана. Люди в умовах ситості спокушаються і переоцінюють себе. Це особливо виразно демонструють наші нинішні можновладці, хапають до нестями, не думають, чим це може закінчитись. Жити за принципом – криза для бідних, щоб жирували багаті сьогодні не згоден ніхто». Так мимоволі вирулюємо до теми, як живеться «афганцям» у сьогоднішній Україні, адже українців у тій війні з поміж братніх народів Союзу брало участь напевне найбільше – 160 тисяч, кожний четвертий учасник. Володимир Нікулін у складі спецпідрозділу був у Афганістані ще до початку офіційного введення військ у районі міст Термес і Айвадж наводив мости на річці Амудар’ї, у березні 1980 року отримав тяжке поранення, тепер інвалід тієї війни. « Після афганського гарту, - розповідає він, - нас подивувати важко. А от образ терпіти не можемо. Багато з нас страждають від нервового синдрому і коли органи влади кажуть, що ми не ті інваліди, переносять це особливо болісно. Виявляється інваліди афганської і інваліди Великої Вітчизняної воєн, хоч і мають одинакові посвідчення, у правах на пенсію розведені. Фронтовики другої світової війни мають її більшу, а нас прирівнюють до інвалідів армії. Це стосується і розміру грошової допомоги, і на цьому обмеження з боку держави не закінчуються. Законом «Про державний бюджет» припинено пільгу для нас щодо скасування податку на доходи. Невже урядовці і народні депутати сподіваються за рахунок інвалідів-афганців поправити справи з державною казною?» Ветерани Володимир Марченко і Леонід Іщенко заспокоюють товариша словами, що нашим державцям у гризні між собою за портфелі і сфери впливу про рядових людей думати ніколи. Вони просять подякувати тим, хто не забуває про них на місцевому рівні. А це члени Народної Партії генеральний директор державного підприємства «Златодар» Володимир Лук’янець, голова правління ВАТ «Золотоніський РМЗ ім. Лепсе» Володимир Петренко. Не відмовляють у допомозі «афганцям» директор ТОВ «Красногірське» В’ячеслав Шестопал, керівник сільськогосподарського підприємства «Плешкані» Дмитро Лисун і багато інших. Міська і районна ради виділяють хай і невеликі кошти, за які утримують приміщення, а до 20-річчя виведення військ із Афганістану виготовили пам’ятні медалі. До міської влади є у «афганців» важливе прохання. Вони б хотіли, щоб у міському парку, де встановлений пам’ятник полеглим в Афганістані, встановити ще шість стел, на яких викарбувати портрети і імена Олександра Вороновича, Олександра Невмиваки, Миколи Ясира, Юрія Корсуна, Сергія Носа, Віктора Харина. Адже солдат помирає не тоді, коли його вбивають, не тоді коли він іде з життя, а коли про нього забувають. Микола Костецький
| |
| Переглядів: 658 | Додав: narodna | |
| Всього коментарів: 0 | |